Історія Білогір'я

Білогір’я у часі і просторі

Білогір'я (до 1946 р. — Ляхівці) — селище міського типу, центр селищної ради. Розташоване на лівому березі річки Горині (притока Прип'яті), за З км від залізничної станції Суховоля. Населення — 4677 чоловік. Селищній Раді підпорядковані також села Карасиха і Тростянка.

Білогірський район розташований в північно–західній частині Хмельницької області і являє собою слабохвилясту рівнину, яка пересікається долинами річок Горинь і Вілія.

   Грунти переважають лісні, болотні і торфо-болотні.

   Територія району розташована в межах Волино –Подільської плити, що складена потужною товщею крейдяних вапнякових суглинків, будівельного піску, каменю – вапняку.Вони використовуються для місцевих потреб та для промисловості.

  В широких заплавних терасах річок, що протікають на території району, є значні поклади торфу.

  Клімат території атлантично–континентальний, що характерний для лісостепових районів України.

  Середньорічні температури: літня +19 градусів Цельсія, зимова –3 градуса Цельсія. Максимальна літня температура 36-38 градусів тепла, зимова 31-35 градусів морозу. Кількість опадів 510-580 мм (середньорічна).

  Білогірський район межує на заході з Тернопільською, на північному заході з Рівненською областями, на півдні – з Теофіпольським районом Хмельницької області.
В околицях Білогір’я виявлено залишки трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.), населення та курганний могильник бронзової доби (II тисячоліття до н.е.), а також кілька поселень черняхівської культури.

У далекому минулому на території центру селища, десь в середині 9-го століття, виникло поселення одного з слов'янських племен волинян. Цей період відноситься до історії утворення міжплемінних союзів, формування і становлення східнослов'янської держави - Київської Русі.
Давня історія Білогір’я тісно пов'язана з історією інших сіл району, які належали удільним князям, і в складі Волині були приєднані до Київської Русі у 981 році.

В часи феодальної роздробленості, у ХІІ-ХІІІ століттях; Білогір’я разом з іншими поселеннями належало до Київського, Волинського, а з 1199 року - до Галицько-Волинського князівства. У 1214-1219 роках князь Данило Романович (Галицький) розгромив угорських завойовників, які напали на Волинь, укріпив свою владу. Правда, І в наступні роки селище не раз завойовувалось і спустошувалось м міжусобних війнах та нападах іноземців: у 1241, 1259, 1289 роках, Білогір’я, як і територія всієї Волині, було завойовано І не раз спустошувалось монголо-татарськими полчищами. Крім того, погоринські міста в 1279, 1303, 1309, 1352, 1365, 1418 роках були охоплені голодом і холерою. Внаслідок цього і численних набігів татар у них зменшується кількість населення, вони починають занепадах.

Послабленням Галицько-Волинського князівства скористались, сусідні іноземні держави. В 40-х роках XIV століття Волинь, у тому числі Білогір’я, була завойована і включена до складу Литовського князівства. Разом з тим, на Волинь і в Погориння згодом у значній кількості стали переселятись поляки. У місцях поселення вони утворювали так звані "ляхівські двори", а тому, мабуть, наше селище спочатку і дістало назву Ляхівці.

Перша письмова згадка про Ляхівці датується 1441 роком. В історичних джерелах збереглась жалувана грамота Великого князя литовського Казиміра Аполлоновича про передачу Ляховець та інших сіл Волині за вірну службу своєму слузі, боярину Дениску Мукосійовичу.

У другій половині XV століття погоринські міста стали ареною боротьби між Литвою і Польщею, яка супроводжувалась посиленням національного і релігійного гніту, насадженням серед місцевого населення католицизму. Близько 1520 року король польський Сигизмунд І подарував Ляхівці своїй дружині Боні, а вона згодом дарувала селище магнату Дашко Каленковичу. У 1538 р. дочка Каленковича вийшла заміж за ополяченого феодала Якова Синюту і внесла маєток Ляхівці до його роду.

Розвиток феодального землеволодіння призвів до дальшого закріпачення місцевого населення. В зв'язку з цим і частими міжусобними війнами, які вкрай розоряли селянські господарства, посилюється й класова боротьба селян проти гнобителів. Історичні джерела засвідчують, що в 1563 році відбувся виступ селян Ляховецького ключа.

У 1569 році, після укладання Люблінської унії, Ляхівці разом з іншими містами Волинського воєводства ввійшли до складу Речі Посполитої.

Власники Ляховець Синюти в 1583 році домоглись у польського короля Стефана Баторія привілею, який надавав селу право містечка. Магдебурзьке право значно сприяло розвитку цехового ремесла, торгівлі, економічному піднесенню містечка.

Магдебурзьке право і заснування міста сприяло значному розширенню економічних зв'язків і торгівлі, збільшенню кількості населення, заснуванню майстерень і ремісництва. В центральній частині Ляховець створюється торговий вузол з крамницями, пекарнями, заїжджими дворами, шинками та широкою площею для ярмарку, куди з'їжджались купці і торговці з Польщі, з Острога, з Базалії тощо. Місто Ляхівці виділилось в окрему адміністративно-фінансову одиницю, звільнилося в ряді питань від контролю з боку Королівської влади, а також від ряду феодальних повинностей.

В кінці XVI століття в Ляхівцях регулярно проводяться торги та ярмарки, містечко стає торговим центром, через який проводиш торгівля між Росією та Польщею, Поділлям, Литвою, Туреччині ми Молдовою. В цей період удосконалюю І їй н шляхи через річку біля Гайдуцької (Мокрої) Волі з Базалією, через с. Жижниківці і далі на Окіп та на Ізяслав. Крім того, пожвавлюється рух між Ляхівцями і Острогом через Корницю, між Ляхівцями І Крем'янцем через Ямпіль.

Спочатку Синюти були православними, а згодом стали сповідати кальвінізм. Проте скоро один з них, Павло-Криштоф Синюта, прийням католицизм, вигнав з Ляховець кальвіністів і почав у 1612 році будувати католицький костьол в ім'я св.Домініка. Незабаром Павло-Криштоф Синюта побував паломником у Римі, після повернення до Ляховсць заснував соцініанську (протестантську) громаду. Тут була відкрите соцініанська школа, розповсюджувались друковані книги. Але внаслідок довготривалої і запеклої боротьби між домініканцями-католиками і соціальними община останніх за рішенням Люблінського трибуналу в 1664 році була ліквідована, провідною серед шляхти стала католицька віра.

В кінці XVI - на початку XVII століття власники Ляховець збудували посеред ставу дерев'яну фортецю. Протягом кількох років полонені турки і татари, а також місцеві селяни возили возами і човнами землю і насипали острів, на якому було споруджено одну з найбільших і дуже укріплену для того часу на Волині фортецю, що з'єднувалася з містечком перекидним мостом на ланцюгах. Фортеця була надійним сховищем шляхти від частих нападів татар і селянських заворушень. Тоді ж навколо Ляховець насипали підковоподібний земляний вал, обнесений високим дерев'яним частоколом, з сторожовими вежами І бійницями. Місцеві жителі були змушені нести сторожу в фортеці, будувати нові укріплення.

Близько 1660 року Ганна Синютянка, дочка Авраама Синюти племінника Павла Синюти, вийшла заміж за Петра Опалинського, підкоморія Познанського, який, одержавши в придане всі маєтності Синютів, в тому числі містечко Ляхівці, завершив будівництво костьолу ікляштора (приміщення для монахів) для домініканців (Житомирський держархів, ф.159, оп.1, спр.172, арк.1-4).

За даними реєстрів XVII століття, у 1635 році в Ляхівцях подимне (податок) на користь держави сплачували 335 господарств. (Львівська державна наукова бібліотека. Відділ рукописів ф. Сапегів, 46/1, N 3752, арк. 49-а).

Розвиток феодального землеволодіння в першій половині XVII ст., що супроводився дальшим закріпаченням місцевого населення, насильним запровадженням католицизму посилили боротьбу бідноти проти багатіїв, яка з новою силою вибухнула в період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 року повсталі жителі Ляховець та навколишніх сіл захопили Ляховецьку фортецю, знищили шляхту і після переможного бою рушили на з'єднання з козацько-селянськими загонами Максима Кривоноса, який у той час тримав в облозі місто Старокостянтинів. У наступному 1649 році в районі Ляховець проти польських військ діяли два великі селянські загони. Навколишня територія була ареною жорстоких битв між військами Б.Хмельницького і польською шляхтою. Під час визвольної війни містечко було зруйноване і пограбоване татарськими військами хана Іслама-Гірея, якому за те, що він зрадив Б.Хмельницькому під Зборовим, польський король дозволив грабувати міста і села Волині і Поділля.

Про наслідки жорстоких битв і пограбувань на території Ляховець свідчать археологічні знахідки - дві бронзові тридюймові гармати, виявлені у 1988 році у згарищах колишнього дерев'яного замку. Вони мають велику історичну цінність, зберігаються нині в музеї історії Білогірської середньої школи.

У 1681 році родич ляховецьких Синютів Андрій Ліщинський здійснив у м. Львові купчу на продаж Станіславу Яблоновському, тодішньому коронному гетьману польському, маєтків і земель Крем'янецького повіту Волинського воєводства, до складу яких входило м. Ляхівці та навколишні села.

У наступні роки внаслідок частих нападів татар на Волинь, а також міжусобних воєн польської шляхти містечко занепадає, переходить з рук у руки. Після визвольної війни Ляхівці належали польському воєводі Яну Конецпольському, згодом гетьману Станіславу - Яну Яблоновському. У 1686 році Ляхівці були напівзруйнованим містечком, в якому налічувалося лише 150 дворів. В період Північної війни воно знову було спустошене.

У грудні 1708 року городяни Ляховець присягою підтверджували, що "... город этот окончательно разорен войсками: козацкими, шведскими, русскими, польскйми й литовскими, квартировавшими в нем в течение четирех лет й собиравшими с жителей контрибуции".

У 1745 році власник Ляховець Йосип-Олександр Яблоновський, нащадок Станіслава Яблоновського, розпочав будівництво, а через сім років завершив великий кам'яний замок на місці зруйнованого колись дерев'яного. Товщина стін нового замку досягала півтора-два метри. В новозбудованому палаці посеред замку була тронна зала на 400 місць з картинною галереєю і бібліотекою. Ляхівці, як і сусідні магнатські маєтки, становили своєрідну державу в державі і були резиденції князів Яблоновських на Волині. Князь Й.О. Яблоновський, претендуючи у свій час на польську корону, давав у своєму палаці пишні прийоми, на які запрошувалось багато польських аристократів. На прийомі князь сидів на троні в горностаєвій мантії в оточенні натовпу шляхти і челяді. Про безхмарне життя панства, марнотратство та безглуздість шляхетських прийомів і банкетів можна судити з такого прикладу: в магната Яблоновського на одному з кількоденних банкетів гості з'їли 60 волів, 300 телят, 50 баранів, 150 свиней, близько 20 тисяч голів різної птиці. Щодо напоїв, то лише угорського вина було випито 270 бочок. Все це, звичайно, було за рахунок залежних селян, ремісників.

В цьому замку 14 березня 1787 року княгиня Франциска вдова по князю Йосипу Яблоновському, разом із своїм сином Миколою-Августом приймала польського короля Станіслава-Августа Понятовського, що їхав тоді до м. Канева для зустрічі з імператрицею Росії Катериною II.

Жорстока експлуатація, постійний національний і релігійний гніт спричинювали активні виступи селян і міської бідноти проти феодалів. Так, у 1735, 1748 pp. у Ляхівцях відбулися заворушення, селяни разом з повсталими козаками нападали на замок.

У 1702 році ляховецька шляхта силоміць навернула до унії православних монахів домініканського костьолу. Боротьба проти покатоличення народу посилювалась. Ще гострішою вона стала в часи Коліївщини. Повідомляючи польський уряд про те, що гайдамацькі загони не раз робили спробу захопити Ляховецький замок і знищити шляхту, місцеві власті просили виділити військо для оборони замку.

Незважаючи на складне і важке становище, містечко Ляхівці все ж таки жило і розвивалось. Помітно розгорнулися ремісництво, торгівля.

Після третього поділу Польщі і приєднання Правобережної України до Росії Ляхівці в 1795 році ввійшли до складу Подільської, а з 1796 року - Волинської губернії.

Проте зміна підлеглості ще не принесла населенню Волині спокою і добробуту. Тепер вже польська шляхта не хоче миритися із втратою необмеженого панування над українським народом. У 1830-1831 роках відбувся збройний виступ поляків проти Росії за відновлення Речі Посполитої. Проте це повстання було жорстоко придушене царськими військами. За участь у польському повстанні тодішнього власника містечка Л.Сапегу було позбавлено володінь, і Ляхівці перейшли до міністерства державних маєтностей. Згодом володарем Ляховець став колишній начальник Волинської губернії І.В.Галлер.

Із зміною власників і властей становище селян і дрібних ремісників не поліпшувалось. Жителів Ляховець було переведено до категорії державних селян, вони оплачували оброк з земельної площі і доходів від промислів. Указами 60-х років про поземельний устрій державних селян Правобережної України оброчну подать було замінено викупними платежами, селяни переходили до розряду власників. За даними люстрації (державної ухвали) 1873 року 353-м селянським господарствам містечка з 1422-ма душами населення віддано на викуп 3342 десятини польової і садибної землі та сіножатями, за яку вони щороку повинні були сплачувати 4198 крб. Звичайно, таку суму грошей селяни неспроможні були сплатити, тому частина земель перейшла до рук держави й орендаря. У відповідь на це селяни Ляховець і навколишніх сіл у 1879 році розорали і самочинно засіяли свої колишні ділянки землі. І хоча їх худоба "була продана для відшкодування збитків", селяни відмовлялися виконати рішення мирового судді про повернення захоплених земель.

У 1860 році на домагання місцевих жителів була відкрита перша церковнопарафіяльна школа при церкві на Стариках, але невдовзі закрита через відсутність коштів. Однокласне народне училище в Ляхівцях існувало з 1873 року, в ньому навчалося 80 учнів, з них 20 дівчаток; оплата вчителю на рік становила 250 крб. (одна корова тоді коштувала 7-10 крб.), законовчителю - 50 крб. У 1869 році орендатор Фон-Галлер на власні кошти спорудив у Ляхівцях Троїцьку церкву.

У 1863 році вибухнуло нове польське повстання. В розгромі польських загонів брали участь російські війська, в тому числі штаб-ротмістр , І.Х. Борисов, далекий потомок декабриста Борисова. Зважаючи на занепад маєтків орендатора Галлера, частина земель, як державна винагорода, віддається в оренду офіцеру Борисову. Йому переходять частково землі Ляховець, Жемелинець, Жижниковець з ставками, млинами, лісами та сіножатями.
У 70-90-х роках XIX століття з розвитком капіталістичних відносин спостерігається певне пожвавлення економічного життя в містечку. Крім ремесла (чоботярства, чинбарства, кушнірства, кравецтва, ткацтва, ковальства, хлібопекарства), з'являються удосконалені водяні млини, винокурня та пивний завод. Останні влаштовані у 1880 році на розвалинах кам'яного замку.

У 1883 році в Ляхівцях нараховувалось 196 дворів; правослшіних прихожан було 1565 душ, римо-католиків - 17, євреїв - 906. Більшість жителів Ляховець, крім ремісництва, займались землеробством. Землю орендували у поміщика Борисова та поміщиці Колонно-Чесновської, яким на околицях міста належало відповідно по 581 і 2259 десятин землі. Ляховецьким селянам та ремісникам заборонялося випасати худобу та косити сіно на сіножатях, користуватися ставом і ловити рибу в р. Горинь. Стихійні лиха, ям розоряли селянські господарства, призводили до ще більшого зубожіння бідноти. Так, внаслідок повені 1883 p., посух 1890,1892 років, граду влітку 1899 року, який знищив урожай, ціни на хліб зросли в 5 разів. Хвороби й епідемії були звичайним явищем, процент смертності серед населення був великим. Під час епідемії холери у Ляхівцях у 1848 році померло 55 чоловік, в 1872 - 63. 1892 року від епідемії тифу померло 22 чоловіки. Першу лікарню в містечку відкрито 1890 року, вона обслуговувала місцевих жителів та 68 навколишніх сіл з 31993 жителями. 1910 року відкрилась аптека. Напередодні першої світової війни в лікарні працювало 3 лікарні, в тому числі дантист.

У 1902 році однокласне училище перетворено на двокласну школу, в якій у 1913 році працювало 5 вчителів і навчалось 175 учнів.

Боротьба селян за землю ще більше активізувалась у період революції 1905-1907 років. Восени 1905 р. місцеві власті доносили Волинському губернатору, що заворушення селян Ляховецької волості зростає. Сільська біднота стала самочинно захоплювати панську землю, виловлювати у ставу і на Горинь рибу. На приборкання виступів селян поміщик Борисов вимагав від місцевих властей прислати царські війська.

З початком першої світової війни 1914 року було заврешено прокладання залізниці від Шепетівки до Лановець через Ляхівці, дальше її будівництво продовжувалось до Тернополя. Війна принесла величезні страждання народу. Через Ляхівці ринули маси поранених солдат, біженців. Людське горе заповнило всі куточки Волині. Трудящі в тилу, а солдати на фронті проявляли масове незадоволення політикою царського уряду.

Лютнева революція не принесла трудящим миру, не розв'язала земельного питання. Перемога Жовтневого збройного повстання в Петрограді підняла на боротьбу широкі народні маси Волині. Почалось піднесення політичного визвольного руху на Україні. Була відновлена національна державність у формі Української народної Республіки, яка проіснувала до 1920 року і стала жертвою політичних суперечностей і агресії з боку Радянської Росії.

В другій половині лютого 1918 року Ляхівці були окуповані австро-німецькими військами. Окупанти встановили жорстокий військово-політичний режим, який проіснував до початку літа 1919 р. В листопаді 1919 року Ляхівці були окуповані військами білополяків. Вони зразу ж відновили поміщицьке землеволодіння, змусили селян поверйути поміщикам конфісковані землі, худобу, сплачувати панам контрибуцію.

Весною 1920 року населення Ляховець виступило проти колоніального режиму панської Польщі. 9 липня 1920 року Ляхівці були звільнені від білополяків частинами Особливої кавалерійської групи, в складі якої діяли частини кавалерійської бригади під командуванням Г.І.Котовського. Радянська влада в Ляхівцях була встановлена в кінці листопада 1920 року
Розпочався період відродження народного господарства, зруйнованого в роки інтервенції та громадянської війни. У грудні 1920 року в Ляхівцях створюються органи місцевої революційної влади революційний комітет очолив Я.Г.ЯРЧУК, комітет незаможних селян місцевий житель Р.В.МАРУНИЧ. Для надання селянам допомоги насінням, частково коштами, у 1922 р. було відкрито агропункт перший сільськогосподарський заклад, що сприяв кооперуванню селянських господарств.

У березні 1923 року Ляхівці стають районним центром Шепетівської прикордонної округи. Головою першого райвиконкому було обрано комуніста А.А.ВОЙТЮКА. В квітні 1931 року в Ляхівцях офіційно створюється перша парторганізація КП(б)У в складі 6 чоловік. Секретарем партійного осередку обрано П.М.Лаврентьєва.

Держава виділила кошти і будівельні матеріали для ремонту шкіл, шляхів, мостів. Дещо впорядковувалось саме селище. По центральній вулиці був прокладений односторонній дощатий тротуар. На центральній площі щонеділі збирались багатолюдні базари, навколо ринку працювали численні крамниці, буфети, ларьки. У 1924 році в Ляхівцях створена комсомольська організація. З її ініціативи для населення організовувались концерти, а виручені гроші виділялись на допомогу біднякам.

Радянська влада приділяла велику увагу розвиткові різних форм кооперації. Навесні 1924 року для дальшої допомоги бідняцьким господарствам в Ляхівцях створюється кредитне сільськогосподарське товариство. Воно постачало селянським господарствам насінин, сільськогосподарські машини та інвентар, надавало кредити. Згодом товариство відкрило майстерню, що виробляла черепицю, зерноочисний пункт, підприємство для переробки сільськогосподарської продукції. У 1927 році товариство обслуговувало 19 населених пунктів району

Місцеве населення Ляховець становило тоді 1500 чоловік. Розвивались кустарні промисли, приватні дрібні торговельні заклади. У 1931 році створено райспоживспілку.
В райцентрі поступово налагоджувалось медичне обслуговування, розвивалась освіта і культура. Діяли семирічка, чотирирічна та трирічна школи, в яких у 1925 році навчалося 518 дітей, працювало 10 вчителів.

Здійснювалась велика робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Приміщення колишнього поміщицького маєтку було відведене для дитячого будинку, де оселилось 120 безпритульних і голодуючих дітей волості. 1923 року в Ляхівцях був відкритий перший клуб, при якому працювали гуртки та бібліотека з книжковим фондом понад 2000 примірників. У 1927 році перед першими глядачами відчинив двері приклубний кінотеатр.

У 1929 році в Ляхівцях організовується сільськогосподарська артіль "Червоний плугатар", яка у 1930 році об'єднується з артіллю с. Старики і дістає назву "Радянське село" з центром у с. Стариках. Того ж року стала виходити районна газета "Соціалістичний фронт".

За роки першої і другої п'ятирічок в містечку були створені артілі для видобування торфу, виробництва меблів, крейди, а також цегельний завод. У 1939 році закінчено будівництво приміщення для машинно-тракторної станції з майстернями та нафтобазою, розширено пункт "Заготзерно". У1940 році Ляховецька МТС вже мала 53 трактори, 18 комбайнів та багато іншої сільгосптехніки й обслуговувала 27 колгоспів району. У 1940 р. підприємства місцевої промисловості випустили продукції на суму - 3,8 млн. крб. в тодішніх цінах. У 1927 році споруджено лікарню спочатку на 20 ліжок, а в 1940 році - на 75, в якій працювало 3 лікарні, 30 чоловік середнього і молодшого медперсоналу. Діяли поліклініка, санітарна станція, аптека, дитяча консультація. 1934 року збудоване нове приміщення для середньої школи. Напередодні війни в середній та семирічній школах навчалося 828 учнів, працювало 38 вчителів.

Колективізація в районі в основному була завершена в 1929-1930-х роках. Проте слід відзначити, що поспішне, а часто і примусове залучення селян в колгоспи, проведене за вказівкою Сталіна і його прибічників призвело до незадоволення значної частини селян такою політикою. Більше того, Сталін і його оточення штучно спровокували голод на Україні в 1932-1933 pp. "Страшного, непоправного удару життєвим силам української нації завдав штучний голод 1932-1933 років, який призвів до мученицької смерті восьми мільйонів українських селян. Не минув тодішній голод і Ляховеччину. А в 1937-1938 роках кілька десятків чоловік містечка було незаконно репресовано як ворогів народу. Не минула така доля і тодішніх керівників району, зокрема, першого секретаря райкому партії Гомона, голову райвиконкому Молотая, завідуючого райземвідділом Наумова та інших. Невинні жертви сталінських репресій у даний час реабілітовані, правда, більшість посмертно.

Звістка про напад фашистів на СРСР викликала гнів і обурення трудящих району. На мітингах і зборах робітники, колгоспники, інтелігенція райцентру заявили про свою готовність стати на захист Батьківщини. Почався масовий добровільний вступ патріотів до лав діючої Червоної Армії, у винищувальні батальйони для боротьби із німецькими диверсантами. На підприємствах селища жінки заміняли чоловіків, які пішли на фронт. Проте події на фронті для наших захисників Вітчизни розвивалися несподівано і трагічно. Частина підрозділів 6-ої армії, які чинили опір фашистам у напрямку на Ямпіль, Ляхівці опинились в оточенні, виходячи з боями із складної обстановки.

Місцевим органам влади на території Ляховець і району не вдалось вивезти у наш тил більшу частину державного і колгоспного майна, евакуювати населення. На територію Ляховець німецько-фашистські загарбники вдерлись 5 липня 1941 року. З перших днів окупації гітлерівці встановили в селищі режим кривавого терору, одразу почали розправу над мирними жителями, особливо з радянським активом. Все єврейське населення Ляховець, Ямполя, Корниці фашиських окупанти відправили за колючий дріт, у так зване гетто, що розташовувалось на території нинішньої газодільниці та стадіону. Люди вмирали від голоду, холоду і хвороб. Тих, що залишилися живими, гітлерівські кати в червні 1942 року розстріляли в яру біля Тростянецького лісу, не пожаліли вони ні жінок, ні стариків, ні дітей. Загинуло тоді понад 3000 безневинних людей. На тому місці нині стоїть обеліск жертвам фашизму, збудований за кошти рідних і близьких.

За роки окупації фашистські загарбники вивезли з Ляховець на каторжні роботи до Німеччини 180 юнаків і дівчат. Ворог перетворив на конюшню приміщення середньої школи, знищив обладнання навчальних кабінетів, районну бібліотеку, спалив кінотеатр. Окупанти пограбували колгоспне майно, вивезли поголів'я великої рогатої худоби, зерно і сільськогосподарський інвентар, пограбували МТС , промислові артілі, заборонили всяку торгівлю, зруйнували частину будинків жителів селища. Загальні збитки, завдані загарбниками колгоспам, підприємствам, установам і організаціям райцентру, становили 29 мільйонів карбованців у тодішніх цінах.

У відповідь на терор і свавілля окупантів, трудящі Ляховець стали не шлях боротьби проти фашистських загарбників. Вже у 1941 році тут виникла підпільна патріотична організація, яку очолив учасник громадянської війни, колишній голова Ямпільського колгоспу, комуніст П.Ф.Скалозуб. Ним і його товаришами по підпіллю велась значна робота по організації резервів для боротьби проти гітлерівців, збиралась і переховувалась зброя і боєприпаси, почали готуватись бойові групи для боротьби з ворогом. Гестапівцям вдалось вистежити і схопити патріота, після нелюдських катувань він був розстріляний в гестапівській в'язниці м. Ізяслава. Згодом підпільну організацію очолив комуніст М.І.Вощило, до складу якої входив і місцевий вчитель Н.Д.Кучерук, теж замучений фашистами. На початку 1942 року керівники організації встановили зв'язок з підпільним обкомом партії.

Бойові групи місцевих патріотів висаджували у повітря мости, нападали на поліцейські дільниці, знешкоджували зрадників Батьківщини. Вони також перешкоджали окупантам, вивозити до Німеччини награбований хліб, худобу та інше майно, здійснювали диверсії на залізничній лінії Шепетівка-Ланівці. Члени підпільної групи знищили близько 100 окупантів.

Особливо широкого розмаху набрав рух опору окупантам в районі Ляховець у 1943 році. Восени цього року створено підпільний райком партії на чолі з комісаром партизанського загону А.З.Одухи. С.Крашенинниковим, згодом підпільний райком партії очолив М.І.Вощило. Підпільні групи влилися до складу згаданого вище партизанського загону, який активізував боротьбу проти загарбників, вивіз з ладу залізничну станцію Суховоля.

Не можна не згадати активні бойові дії партизан-односельчан у складі загонів народних месників на території нашого і сусідніх районів. Серед них брати Іван і Володимир Марковські, які загинули в боях з фашистськими окупантами, захищаючи рідну землю, їх старший брат Василь і найменший Костянтин теж мали тісні зв'язки з підпільниками, збирали розвідувальні дані про фашистські гарнізони в Ляхівцях, Ізяславі, Славуті, передавали їх у штаби партизанського з'єднання. Таким чином, по суті, вся сім'я Марковських добровільно стала до лав народних месників. Як герої загинули в застінках гестапо підпільники і партизани медсестра Денисюк В.Я., підлітки - учні Завадський Антон та Завадська Олена із с. Тростянка та біля десятка інших наших земляків.

Група загонів партизанського з'єднання ім. Михайлова під командуванням А.З.Одухи здійснила кілька нападів на фашистський гарнізон в Ляхівцях, було визволено багато людей, яких окупанти хотіли вивезти до Німеччини. Ще до приходу Червоної Армії селище Ляхівці було визволене 22 січня 1944 року 5 партизанським батальйоном під командуванням К.С.Божевського с. В'язовець. Понад місяць партизани утримували Ляхівці в своїх руках, поступово налагоджували діяльність місцевих органів влади, оберігали державне і громадське добро.

Остаточно Ляхівці визволили від окупантів війська 60-ї армії 1-го Українського фронту 5 березня 1944 року.

В боях з фашистами за визволення від окупації території району загинули сотні воїнів Червоної Армії та партизан. На території Ляховець на початку війни і в 1994 році загинуло і поховано 56 воїнів Червоної Армії, в боях з окупантами загинуло і поховано 10 партизанів і підпільників. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 324 воїнів-односельчан, що проживали колись на території Білогірської селищної Ради. Нині в райцентрі Білогір’я стоять пам'ятники-обеліски воїнам-визволителям та воїнам-односельчанам, поставлені трудящими селища.

Всього ж на території району за роки війни загинуло 588 воїнів Червоної Армії, померло від ран у 1944 році в госпіталі смт Ямпіль 65 чоловік. В боях з окупантами загинуло і поховано 217 партизанів і підпільників. На всіх фронтах загинуло 3428 воїнів-земляків, жертвами фашизму в роки тимчасової окупації району стало 3000 мирних жителів.

Серед них капітан ОМЕЛЬЧУК Григорій Купріянович уродженець с. М Боровиця; рядовий, кулеметник Майборський Володимир Петрович, житель с. Зіньки; командир такового полку, майор ТКАЧУК Іван Олексійович, уродженець с. Жижниківці.

Капітан Омельчук Григорій Купріянович народився 1920 р. в с. М Боровиця. В армії з 1938 року, закінчив Київське піхотне училище. З першого дня війни в боях - на Західному, Центральному, 2-му Українському фронтах. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року за вмілу організацію форсування Південного Бугу, Дністра і Прута, і за виявлену при цьому мужність командиру батальйону 1317-то стрілецького полку 202-ої стрілецької дивізії 27-ої армії, капітану ОМЕЛЬЧУКУ Григорію Купріяновичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Рядовий, кулеметник Майборський Володимир Петрович народився в 1911 році в с. Зіньки.

Після закінчення сільської школи працював у колгоспі, потім вантажником Херсонського річкового порту. В боях з червня 1941 року на Чорноморському флоті, 1-му Українському фронті. В боях з фашистами на Прикарпатті біля с. Черемків Івано-Франківської області повторив подвиг Олександра Матросова, за що Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року кулеметнику 7-го полку 24-ої стрілецької дивізії рядовому МАЙБОРСЬКОМУ Володимиру Петровичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Закінчив Білогірську середню школу, Орловське бронетанкове училище. Учасник Великої Вітчизняної війни, з жовтня 1941 року, воював на Західному, Донському і 1-му Українському фронтах. Загинув смертю хоробрих в боях з фашистами на Одеському плацдармі (згорів у танку), 3 лютого 1945 року. За героїчні подвиги і вміле керівництво боями на підступах до Берліну Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року командиру 126-го танкового полку 6-го гвардійського механізованого корпусу 4-ої гвардійської армії гвардії майору Ткачуку Івану Олексійовичу присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

На Білогірщині п'ять братерських могил, в яких поховані воїни різних національностей колишнього Радянського Союзу, 27 одиноких могил, в яких вічним сном спочивають загиблі воїни.

Білогірчани свято шанують світлу пам'ять загиблих в роки війни, їм споруджено 41 пам'ятник, 1 обеліск воїнам-землякам, 20 воїнам-визволителям, один - жертвам фашизму, один - спаленому фашистами селу Синютки. Встановлено меморіальні дошки партизанам і підпільникам у смт Білогір'ї і восьмій гвардійській Ямпільській Червонопрапорній ордена Суворова II ступеня стрілецькій дивізії в смт Ямполі.